Спортивна середа для вчителів

Уже третій тиждень поспіль вчитель фізичної культури Михайло Галій, проводить різні спортивні турніри для учителів Завійської гімназії. Цього разу- "Шахи"

Чатуранга — так називалася гра-попередниця шахів, яку придумали для воєначальників в Індії ще в VI столітті нашої ери. Це був, по-сучасному кажучи, симулятор військових битв: на дерев'яних дошках 8х8 і навіть 10х10 клітин велися справжні бої. У них брали участь фігурки-прообрази нинішніх шахових фігур — раджі, радники, слони, коні, колісниці й пішаки.

На відміну від сучасної гри, де беруть участь найчастіше тільки два гравці, в древній чатуранзі змагання відбувалося між чотирма учасниками. Відповідно, свої позиції на дошці займали відразу чотири комплекти фігур, розфарбованих в червоний, чорний, жовтий і зелений кольори.

Раджі зараз називаються королями, радники — ферзями, а колісниці — турами. Назви інших фігур — слонів, коней і пішаків — залишилися без змін.

Аж до кінця 570-х років шахи залишалися виключно місцевою, індійської, грою. Однак заглянув якось в гості до правителя Індії перський шахиншах Хосров і відвіз потім з собою подарунок — дерев'яну дошку, а до неї — комплект нагострених фігурок.

У Персії шахи не просто прижилися і полюбилися: там гра отримала нову назву — шатрандж — і нові правила. Назва з роками трансформувалася в усьому відомі «шахи», що давньоперською мовою означало «король помер».

Поступово в грі з'явилися і нові правила, багато в чому схожі з сучасними. В Індії для того, щоб зіграти партію в шахи, були потрібні чотири гравці й гральна кістка, щоб визначити черговість вступу учасників у гру. Перси внесли в правила перші серйозні зміни — скоротили число гравців до двох і скасували вкидання кістки.

Причини прості й банальні: Коран забороняє будь-які ігри, де результат залежить не від усвідомлених дій людини, а від випадкових комбінацій цифр або точок. Крім того, знайти для гри відразу чотирьох охочих важче, ніж двох, — ось перси й «раціоналізували» подаровану їм гру. Відтоді в шахи найчастіше грають по двоє, та й вкидання кістки не потрібне: партію завжди починають білі.

Шахи в Європі

Європа познайомилася з шахами набагато пізніше — приблизно в XI столітті. Спочатку про гру дізналися на Піренеях і Сицилії — там, де в той час був сильний вплив арабів.

Спочатку і на європейський континент шахи прийшли як азартна гра з використанням гральних кісток. Християнська церква їх цілком очікувано не схвалила — на гру була накладена заборона, яку підтримали монархи й духовенство.

Грати в шахи було суворо заборонено всім монаршим особам, лицарям Ордену Тамплієрів, єпископам і простим священникам. Втім, заборони мало хто дотримувався серйозно — європейська знать, духовенство і лицарі з задоволенням влаштовували захопливі турніри на дошках.

Згодом заборонний запал зійшов нанівець. Шахи не тільки стали улюбленою розвагою аристократів, але й отримали статус цілком належного заняття для священнослужителів.

Друге дихання

До XV століття шахи остаточно «легалізувалися» — не було вже жодної країни у світі, де б цю гру забороняли. В той таки час вона отримала суттєво змінені правила: тепер ферзь ставав найсильнішою фігурою на дошці, а так зване перетворення пішака могло переломити весь хід партії.

Змінилися правила і для слона — він став ходити на будь-яку кількість клітин по діагоналі. Нові правила зробили гру динамічною настільки, що навіть дрібна помилка в самому початку партії могла привести гравця до майже миттєвого ураження.

Однак лихо не без добра: саме блискавичні програші на старті поклали початок цілому напрямку в шаховій науці. Теоретикам гри довелося терміново створювати перші стратегії дебютів — способи ефективного руху фігур, максимального захисту короля і центру поля на початку партії.

У XV-XVIII століттях були написані перші фундаментальні праці з шахів — трактати іспанського шахіста Лусени, перший підручник авторства італійця Педро Даміано та інших.

Шахи як вид спорту

XIX століття стало переломним в історії шахів: гру офіційно визнали міжнародним видом спорту. Тоді ж почали створюватися перші клуби й спільноти гравців. Вони грали не тільки свої внутрішні матчі, а й проводили турніри — очні й за листуванням. Такий дистанційний турнір пройшов в 1824-1828 роках між клубами Лондона й Единбурга. Тільки уявіть собі: змагання тривало майже чотири роки, а закінчилося воно перемогою шотландців з рахунком 2:1!

Отримали розвиток цілі теоретичні школи, з'явилися різні види захистів — сицилійська, французька, староіндійська, а також різні види дебютів. Імена Вільгельма Стейніц, Луї Паульсена — провідних шахових теоретиків XIX століття — не забуті досі.

Сама гра стала зручнішою: для підрахунку витраченого на партію часу були спеціально сконструйовані двохциферблатні годинники. Їх вперше випробували на турнірі 1883 року в Лондоні, а користуються ними досі — правда, в удосконаленому вигляді. Удосконалив їх американський гросмейстер Роберт Фішер. Тепер їх так і називають — годинник Фішера.

Трохи раніше, в 1978 році, шахістам дали право відкладати незакінчену партію, якщо вона триває більше одного дня. При цьому зберігалася інтрига, яка зрівнювала противників: ніхто з них не знав наступних ходів один одного.

Для цього гравець, який отримав черговий хід, вирішував, як саме він переставить фігури на дошці, і записував хід на аркуші паперу. Листок запечатували в конверт, а назавтра у встановлений час його розкривали й партія тривала. 

У XX столітті популярність гри досягла піку: тепер вона остаточно перестала бути привілеєм аристократів. Розвиток шахів тривав — завдяки наполегливості Еммануїла Ласкера гравці отримали нарешті авторські права на створені ними партії.

У 1924 році в Парижі пройшла пробна шахова олімпіада, яку приурочили до Олімпійських ігор того ж року. Переможцем став латвійський шахіст Герман Матісон.